|
Привіт, Гість
|
 |
Вчені дослідили і з’ясували секрет дивовижного довголіття кашмірських горян. Він дуже простий – це раціон харчування тамтешніх мешканців: споживання великої кількості плодів абрикоса, свіжих, сушених, перероблених.
Оригінальних способів переробки цього „райського” плоду тут досить багато: борошно, сік, пастила та ще курага з солодким ядром, звичайні підсушені плоди, всередині яких штучно „запаковано” ядерця з кісточок абрикосу. Жменя таких ласощів дає енергію і наснагу на цілу добу. Крім того, це не тільки їжа, а й ліки. Місцеві жителі вважають, що більш благодатного плоду на цьому світі немає, хіба що в раю, де абрикос, на їхнє переконання, цінується більше, ніж яблуко. Отже, абрикос – улюбленець богів, садівників, селекціонерів.
Рід абрикос (Armeniaca) походить з сімейства розоцвітих, нараховує всього 8 видів, яких у наших євроазіатських широтах росте половина (4 види): звичайний, північний, сибірський, маньчжурський. Природний ареал – гірські райони Гімалаїв, Тянь-Шаню, Східного Тібету, де абрикосові сади відомі з давніх-давен. Вважається, що абрикос походить з Вірменії, про що нагадує його назва „арменіяка”. Мабуть, так воно і було. Однак, перше літературне повідомлення про абрикос належить китайцям і стосується воно періоду династії Чжу – близько 2000 років до нашої ери. І, справді, в Китаї абрикосу дуже багато (пекінські сади). Він скрізь, де багато сонця. Істинно, „сонцеликий” почуває чудово себе і на висоті 4000 м над рівнем моря. Наприклад, в місті Хорозі (Таджикистан) існує високогірний ботанічний сад, де зібрані найкращі взірці сортів абрикосу світової селекції. Росте він у дикому вигляді на хребті Алатау, в Ферганській долині, в ущелинах Дагестану. Багато його на півдні України та Кубані. В Карпатах добре росте на сухих кам’янистих схилах, досить морозостійкий. Абрикос сибірський та північний витримує до –50оС. Садівники північних районів переконані, що абрикоси не „бояться” морозів, як коливання температур (так званої фенологічної провокації). Залежно від умов доживає до 150 років, але це теоретично. На жаль, в наші часи абрикоси часто гинуть від грибкових хвороб, трапляється, відмирають щойно розквітлі пагонці (клястероспоріоз). Якщо здоровий, росте досить швидко і досягає висоти 15–17 м. Плодоносити починає швидко – з 3–4 річного віку. Ґрунти полюблює різні, але обов’язково з добрим дренажем, обминає млаки, але тераси річок та бережки, старі покинуті завали заселяє охоче. В Закарпатті абрикоси є в кожному селі, біля садиб, дач. Перевага надається ранньостиглим „файтам” (сортам). Важко перерахувати всі переваги абрикоса як суб’єкта переробки з величезним асортиментом продукції (соки, желе, цукерки, джем, варення, абрикосовий бренді, спирт, наливки, різноманітні екстракти; з японського екотипу виготовляють горілку „саке”. Плоди широко використовуються в кондитерській галузі. Щодо лікувальних властивостей, то тут застосовують все – від квітів до кори. Навіть спалені кісточки мають лікувальні властивості, а також є сировиною для виготовлення туші та фарб. Лікує майже всі захворювання – від печінки до серця. Недарма на сході абрикос – плід здоров’я і краси (жінки з м’якуша плоду роблять маски для обличчя). До речі, про народні ліки наші предки знали набагато більше від нас. Цікавились вони деревиною абрикосу – твердою, щільною, важкою. Вага одного кубометра цього дерева – 650 кг. За фізико-механічними властивостями він майже не поступається дубу, навіть колір, як у дуба – темно-червоний, на повздовжньому розрізі рожевий, а по спротиву стисканню перевищує свого „суперника” вдвічі. Дошки абрикосу не деформуються при сушінні, не тріскаються, годяться на меблі, столярку, токарні вироби, шкатулки, ванькирчики, іграшки, сувеніри, музичні інструменти. Кругляк йде на гідроспоруди (не гниє у воді).
Культура абрикосу (розведення та селекція) нараховує багато тисячоліть. Найприємнішою фазою, звичайно, було і є збирання плодів. В давнину люди, збираючи найкраще, здійснювали таким чином стихійну селекцію. З’явилося багато великих плодових форм з смачними соковитими плодами та солодкими ядрами, які, висихаючи просто на дереві, давали так званий урюк. Недарма долини таджицької Согдіади були суцільно вкриті абрикосовими садами. Не треба було цукроварень – підсушені на дереві плоди накопичували до 56% цукру, а в ядрах – до 45% олії, 25% білків. Вирощували абрикосові саджанці з того ж насіння, що залишалося після переробки найбільш цінних, стійких дерев. Отже, знову селекція. Люди відразу збагнули, що насіння абрикосів потребує тривалої стратифікації – для звичайного виду 100 днів, сибірського та маньчжурського – 50-60 днів. Одну частину насіння змішують з трьома-чотирма частинами промитого річкового піску, тримають в льоху або темному прохолодному місці при температурі +3–+5 оС. Ранньою весною висівають в завчасно оброблені грядки. Норма висіву 40 г на погонний метр на глибину 4–5 см. Посіви поливають, періодично розпушуючи землю, прополюють від бур’янів (6-7 разів на сезон, підгодовують розчином гною, розріджують посіви, залишаючи інтервали 5–7 см). Дрібні сіянці висаджують поряд, не оголюючи коріння. Стандартні сіянці 1 сорту повинні мати висоту стебла 30–70 см, при товщині кореневої шийки 5–10 см.
Посадка в культури, смуги, садки здійснюється весною або восени залежно від стану ділянки та її категорії.
Посадка плодових дерев – це радість, яка згодом може перетворитись на казковий сад довголіття.
За матерілами Всеукраїнської галузевої газети "Деревообробник" |
|
>>>
|
|
Коментувати
Коментарі
|
